«Мої книги спрямовані на любов, прощення і покаяння» – інтерв’ю з професором та поетом Олександром Потапенком

Університет Григорія Сковороди в Переяславі > Публікації > Новини > «Мої книги спрямовані на любов, прощення і покаяння» – інтерв’ю з професором та поетом Олександром Потапенком

Є розмови, які не підвладні часу. Так трапилося й з моїм інтерв’ю із завідувачем кафедри української лінгвістики та методики навчання факультету української та іноземної філології нашого університету, кандидатом педагогічних наук, професором та поетом Олександром Потапенком ще у допандемійному лютому. У ході понад годинної розмови у читальному залі для викладачів сковородинівської книгозбірні ми говорили з Олександром Івановичем про його життєвий та творчий шлях, родину та університет, наукові та особисті здобутки. Гість розмови з теплотою пригадував роки творчої співпраці з композитором Віктором Тузиком, який, напередодні, пішов у засвіти, доленосні зустрічі з Віктором Шпортьком та переможцем сьомого сезону «Голосу країни» Олександром Клименком, розмірковував щодо сьогодення та майбутнього нашої держави. Врешті, це інтерв’ю і справді видалося однин з найцікавіших які я брав у житті, і я щиро перепрошую як в Олександра Івановича так і в шановної авдиторії читачів за те, що вона, в силу певних обставин, бачить світ лише зараз. А втім, видається, великий термін опрацювання матеріалу все ж не вплинув на актуальність та значущість всього сказаного.

– Як проходило ваше дитинство, і чим, на ваш погляд, відрізнялося від сучасного?

– Народився я в селі Вища Дубечня Вишгородського району, в родині педагогів. Цікаво, що у трьох поколіннях моєї родини налічується тридцять педагогів різних фахів – мої діди, дядьки, батьки, брати і сестри, усі наші діти. Як то кажуть, нам «на роду написано бути педагогами». Село, де я народився знаходиться в дуже мальовничій місцевості, на Десні. Там надзвичайно старовинні ліси, бори. Були величезні гаї дубові, де незрідка бували київські князі, і там же були володіння Десятинної церкви – звідти і назва населеного пункту. Саме там я з золотою медаллю закінчив школу, потім працював в редакції молодіжної республіканської газети, після чого вступив на навчання до університету Драгоманова.

А там ви зустріли Ганну Іванівну?

– Саме так – ми вчилися в одній групі на філологічному факультеті. Там і познайомилися. Пригадую у той час я, хоч і ніколи не був художником, намалював її портрет, який вона, попри те що пройшло вже сорок п’ять років, і досі зберігає. Потім, на четвертому курсі, одружилися.

Появу сина Ярослава пригадуєте? Як думаєте в чому секрет того, що він виріс таким великим інтелектуалом та патріотом. Певно, такі риси ви заклали йому ще в дитинстві.

Я гордий своїм сином, молюся за нього і його побратимів, присвятив йому поезії. Коли йому було 2-3 роки, ми працювали  з дружиною в селі під Києвом, і він дуже любив книжки, хоча читати ще не вмів. І от така цікава історія: він любив купатися і, мабуть, думав, що книжки теж, тому радісно «освячував їх у купелі». Був дуже допитливий, багато читав, як і батьки – у нас велика бібліотека. І, звичайно ж, теж мав схильність до педагогічної діяльності. Змалечку займався спортом. Він по натурі, як я визначив,  «воїн світла». Не тільки талановитий вчений, науковець, а й борець за свободу України, за волю, її культуру і освіту. Нині я постійно кажу, що коли я піду, то я піду до Бога і до сина (на очі повільно накочуються сльози – прим.авт.). Син мені колись сказав, що він не боїться смерті, бо він бачив її під час Революції Гідності, коли біля нього стояли два беркутівці, цілились в голову, він на щастя тоді трішки смикнувся, і куля пройшла повз.

Коли виявили в собі талант до літератури?

– Зважаючи на те, що я навчився читати у 4 роки, то й поезії почав писати дуже рано – перша з них з’явилася у 3 класі. За неї я, доречі, був покараний, бо писав я її прямо на уроці. Якщо говорити про першу друковану поезію, то це було у 8 класі у міськрайонній газеті, хоча спроби опублікуватися там були й до того, проте мені кілька разів відписували, мовляв, треба ще дещо доопрацювати свої вірші. Уже потім були публікації у обласній пресі, літературних збірниках і альманахах Спілки письменників України, а пізніше вже й власні з’явилися.

– Ви розповідали, що у 57 років почали вивчати давногрецьку мову – які плоди принесло це знання?

– Так, я справді її в якійсь мірі вивчив, самотужки діставав словники. Як підсумок, я запропонував свій варіант для кодування давньогрецького заповіту, провів власне дослідження. Варто зазначити, що цю книгу я писав 10 років і вже, мабуть, років п’ять, нахабно й без мого відома, певні російські сайти продають її і заробляють на цьому.

Ви працюєте в університеті від початку його діяльності. Пригадуєте перші дні існування альма-матер?

– Так, я тут працюю з 1 вересня 1986 року. Спочатку починав викладачем, згодом – деканом,  пізніше проректором, зараз завідувач кафедри. Тобто 33 роки вже тут. За цей час я виступав чи не на всіх факультетах університету з лекціями – видається, студентам було цікаво їх слухати. Мені перші дні пригадуються як абсолютна істинна демократія. Нам  з усієї країни, з Києва (зокрема, університету Драгоманова – прим.гос.) допомагали і книжками, й навчальною літературою. Разом зі студентами ми саджали дерева, в мене була кінокамера і я знімав цей процес – досі зберігаю ці фільми. Збирали меблі студентам в гуртожиток, разом з ними пили чай. Така, справді, демократія. І навіть проводили КВН між студентами і викладачами. Ми були молодими, студенти теж молодими.

Згадати правда є про що, і про кого. Підтримуєте зв’язки з випускниками?

– Так, нині ми можемо гордо похвалитися тим, що вивчили два покоління студентів. На філологічному факультеті існує традиція через 15-20 років збиратися, колишні випускники звітують про свої досягнення, причому більшість працює у школах, що є приємно і похвально. З багатьма листуємося, вітаємо одне одного зі святами. Нещодавно моя колега отримала повідомлення від дівчини-сироти, що дякувала Тамарі Іванівні Товкайло, і мені також, що ми повірили в неї тоді, і вона зараз працює з високопоставленими людьми. Це повідомлення було найзворушливішим. Навіть деякі студенти працюють в Португалії, Німеччині та Фінляндії. Вони часто замовляють наші книги для навчання студентів, яке, не зрідка, відбувається й українською мовою.

– Ви зазначили, що були проректом, деканом, завідувачем кафедри – що було найважчим? Які, можливо, доленосні рішення Вам доводилося приймати?

– Важко завжди починати: потрібно було сформувати колектив з усієї України, ми запрошували людей з різними смаками, з різною психологією, рівнем розвитку. Хоч і було важко, проте колектив був дружним. Я завдячую Віктору Петровичу Коцуру, бо він значно оновив університет, постійно йде в ногу з часом. Він професійний ректор, який не тільки знає всі сучасні тенденції, а й впроваджує їх у життя, зокрема й кредитно-модульну систему.

– Повертаючись до книжок. Перед нами лежить багато книг. Над чим зараз працює кафедра?

Кафедра української лінгвістики і методики навчання підготувала за останні п’ять років посібники з методики викладання української мови, оскільки ми читаємо курс з лінгвокультурології і лінгвоконцептології за ініціативи кафедри та за підтримки. Насамперед, заняття носять практичну спрямованість. Звісно ж, маємо підручники з цих дисциплін, які написані членами кафедри, наприклад «Українська лінгвокультурологія». Також моя монографія «Лінгвоконцептологія», різні інші мої монографії, і, звичайно ж, «Український словник символів», над яким ми працюємо уже близько двадцяти років. Словник навіть, свого часу, з’явився в інтернеті без нашого відома. Але ми дякуємо тим людям з різних організації, установ, зокрема, педагогам та, студентам які користуються ним.  Ця книга цінна, вона на конкурсі українських книг посіла зі ста п’ятдесяти представлених книг посіла четверте місце.  Багато університетів світу замовили її собі, чому ми дуже раді, адже це, насамперед, свідчить про те, що книга знайшла свого читача. Між іншим, одну зі своїх книг я надсилав і владикам всіх патріархатів, Вселенському Патріарху, у бібліотеку Ватикану, у окремі бібліотеки яким близька ця тематика. Оскільки курси лінгвокультурології й лінгвоконцептології передбачають вивчення мови і культури фольклору в цьому плані активно співпрацюємо, надаємо лекціям та практичним заняттям духовне, естетичне спрямування, адже маємо три диски з піснями на мої та Віктора Олексійовича Тузика тексти, записані відомими українським виконавцями та нашими студентам, а також два зняті кліпи на ці тексти пісень.

– Яким було Ваше перше знайомство з Віктором Олексійовичем Тузиком? Яку першу спільну творчу роботу зробили?

Це була цікава зустріч. Справа в тому, що ми 20 років з ним співпрацювали, а познайомилися ближче, коли він працював з дружиною в нашому університеті, і я якось, принагідно, показав йому свої вірші, зокрема й текст «Дві матері». Він сказав, що цей текст повинен стати піснею, і він був правий бо ця пісня й справді стала піснею-молитвою, на яку знято два кліпи, існує безліч аранжувань. Якщо говорити про зразки її найкращого виконання, то, на мою думку, це виконання Дмитром Цимбалом і отцем Олександром Клименком. Були пісні українською та російською мовами.

– Не секрет, що ви співпрацювали з багатьма артистами. Співпраця з ким запам’яталася вам найбільше? Можливо, принагідно, пригадаєте якісь цікаві історії.

Такі історії й справді були. Якось ще на початку співпраці ми з Віктором Олексійовичем показували свої твори Олександру Пономарьову, потім були у відомого продюсера Володимира Бебешка – йому сподобалися певні пісні. Бували й на студії у Павла Зіброва – він тепло нас зустрів, пригостив кавою, ми показали йому з десяток наших текстів, і він вибрав чотири пісні, але попросив змінити мелодію, бо йому не підходив діапазон. Проте нам довелося категорично відмовити народному артисту України. Пізніше я їздив в Київський національний університет культури і мистецтв, який більше знають як «університет Поплавського». Я навмисне зайшов до Віктора Шпортька, який на той час завідував там кафедрою, і вже потім став моїм співаком-натхненником, бо, за підсумком, з ним я співпрацював чи не найбільше. А у той день я зайшов, представився, показав йому наші матеріали і попросив, аби члени його кафедри заспівали наші пісні, бо серед них і Павло Зібров, і Алла Кудлай, і подружжя Білоножків, і Оксана Білозір. Крім того що вони чудові співаки, вони ще й навчають студентів. Він показав мені студії, де займаються студенти, і я, в свою чергу, показав йому тексти пісень, зокрема й «Дві матері» і російськомовну «Я сплету для тебя подвенечное платье из роз». До слова, остання з’явилася коли я, в телепрограмі «Жди меня», побачив історію про українську дівчину і французького льотчика, котрі під час війни зустрілися 

й покохали одне одного, але, з певних причин, не могли бути разом. І от вони знайшли одне одного аж через півстоліття. Саме ці дві пісні Віктор Шпортько пообіцяв все-таки записати спільно з Аллою Кудлай. Принагідно, після цієї розмови, а це був сонячний весняний день, я йду і думаю собі, «от би ще зустріти Аллу Петрівну», щоб її особисто попросити про запис.  Піднімаю голову – а на зустріч йде вона. Я підходжу до неї, зупиняю, представляюся, і кажу, що я був у Віктора Шпортька і, мовляв «хочу попросити Вас заспівати нашу пісню». Вона так приємно посміхнулася і погодилася – радий, що все вдалося, і вже за два місяці наші пісні були записані. Свого часу, нам телефонували з США та Канади, просили дозволу написати музику на наші пісні. На наші пісні справді є багато хороших відгуків, і навіть не тому що, що хтось хотів зробити нам приємність, а тому, що ці пісні були неодноразовими переможцями і всеукраїнських, і міжнародних конкурсів. Себто, нашу працю оцінюють, і вона має свої плоди. Є розуміння, що все це було недарма.

– Як Ви сприйняли втрату Віктора Олексійовича Тузика? Чи все заплановане з ним встигли втілити в життя?

– Насамперед, я хочу йому подякувати, і щоденно молюсь за нього. Вважаю, що наша зустріч з ним була доленосною. Навіть за тиждень до того як піти в засвіти, пересилюючи свій біль, а в нього була невиліковна хвороба, він зателефонував мені і ми написали поезію «Діти дощу», Віктор Олексійович встиг написати чудову музику. Про цю пісню нас попросив отець Олександр Клименко, бо він часто їздить в будинки до дітей-сиріт.  Фактично Віктор Тузик, був працьовито-невтомною людиною до останнього дня свого життя. Разом ми, якщо я правильно підраховую, написали понад півтори сотні пісень: близько сімдесяти з них оприлюднено у виданій нами книзі, а не записаних і не оприлюднених залишилося ще десь стільки ж – сподіваюсь, колись вони стануть предметом вивчення нових поколінь людей, які, можливо, захочуть їх зібрати та систематизувати.

– Після Віктора Олексійовича Ви з кимось плануєте чи вже співпрацюєте в плані музики?

– Поки що, ні.

– А з-поміж сучасних виконавців з ким хотіли б мати співпрацю?

Свого часу, коли років десять тому, до Переяслава за одного з тодішніх кандидатів в Президенти приїздив агітувати російський виконавець Микола Басков, ми показували його продюсеру свої романси – кілька російськомовних речей йому справді сподобалося, і нам це приємно. Але потім нам сказали, що для того аби Басков виконував хоч одну нашу пісню, йому треба заплатити десятки тисяч доларів. Хотів би, звісно, щоб Олег Винник заспівав наші пісні. У нього є досить дивовижні і надзвичайно сильні композиції, як от «Мої батьки», «Сива голубка» і, звісно ж, «Плачут иконы» – такого плану є й в нас пісні, які могли б бути йому цікаві. Безперечно, він дуже глибокий співак і особистість, у його голосі є магія. На перший погляд він позиціонується як такий собі «дамский угодник», а насправді у нього Богом дарований талант, й крім того що в нього є якісь розважальні композиції, у нього є надзвичайно філософські пісні, які претендують на те, аби стати шлягерами і, як на мене, не забудуться десятиліттями. Надзвичайно хотілося б з ним зустрітися, запропонувати йому співпрацю.

– Протягом нашої розмови ви часто згадуєте про переможця сьомого сезону телешоу «Голос країни» Олександра Клименка – як ви познайомилися, як розпочалася ваша співпраця?

– Зустріч ця була наскільки цікавою, настільки й не випадковою і за Божим благословенням й промислом Божим. То був 2017 рік, одного вечора я дивився «Голос країни», бо я часто дивлюся як це телешоу так і «Х-фактор», бо надзвичайно захоплююся талановитими українськими виконавцями. І вийшов, раптом, святий отець, в облаченні і коли почав співати пісню «Материнська любов» в мене покотилася сльоза – я був надзвичайно вражений. А коли обернулися судді то всі вони майже півхвилини, як то кажуть, «сиділи з відкритими ротами». І от я через день чи два, в лютий мороз та ожеледицю, беру таксі, плачу їм сотні гривень і кажу «Їдемо в Недра», адже я дізнався що він там проводить службу, а відтак думав що він там, власне, і живе. Приїздимо туди, і я бачу таку стареньку хату, якій років сімдесят і вона от-от розвалиться. Висить табличка, що то є храм. Нікого немає, зачинено. Я знайшов свічницю, взяв координати, подзвонив йому, представився, кажу, що хочу зустрітися. Отець Олександр сказав, що в нього скоро має бути служба, тому якщо я встигну то ми зустрінемося. Ми з таксистом мчимо до нього, я беру два пакети з книгами і диски з нашими піснями, які взяв з собою. І ось я на порозі отця. Бачу таку картину: стоїть матінка з трьома дітьми і отець Олександр прасує облачення. Звичайно, що він був дуже здивований: входить якийсь незнайомий чоловік та ще й починає перший благословляти його оселю та її мешканців. Я починаю розмову, розповідаю про студентів, які його підтримують і бажають перемоги, передаю книжки. Спілкування наше обмежилося п’ятьма хвилинами. Отець Олександр погодився передати наші матеріали Тіні Кароль. А в кінці розмови він поглянув на мене і сказав: «Олександре Івановичу, я хочу аби Ви за мене молилися». У горлі стиснуло, мені було дуже приємно. Уже потім Олександр Клименко по секрету мені розповідав, що після його перемоги на проекті до нього зверталося понад півсотні авторів, проте всім він відмовив і взяв тільки наші тексти, бо вони йому глибоко запали до душі. Нині ми з активно співпрацюємо, і в його виконанні вже записано диск з нашими піснями.

А як отець Олександр пояснює свою позицію щодо церкви? Я знаю, що нині він є медійним обличчям Української православної церкви в Україні (УПЦ МП, яка є представництвом РПЦ в Україні), не гребує робити спільні світлини з російським пропагандистом Борисом Корчевніковим. Раніше, під час проєкту він зазначав, що не виключає свого переходу до нинішньої ПЦУ, яка вже понад рік як отримала автокефалію, і збирає до свого лона усіх охочих священників.

– Про такі речі я не чув. На мою думку, нині Російська Православна Церква з її предстоятелем Кірілом займаються більше політикою, аніж духовністю. Я не оцінюю його діяльності в інтернеті, але я виходжу з нашого особистого спілкування – він співає наші пісні, зокрема «Прилітай» та «Не вбивайте синів», які, в умовах путінської агресії та інформаційного зомбування з того боку, є особливо необхідними. Насамперед, ці пісні говорять про те, що цю агресію з їх боку має бути зупинено. Нині ми маємо підтримувати, зокрема ті сім’ї, тих жінок та матерів, які втратили на фронті своїх чоловіків та батьків, в зоні ООС та під час Революції Гідності. І мені більше нічого не треба. Пісні ці актуальні для всіх, на окупованих та неокупованих територіях. Війну неодмінно має бути зупинено, я підтримую усі кроки влади щодо цього, єдине – це має відбутися не за рахунок здачі українських інтересів. Гадаю, що за військові злочини, вбивства захисників, медсестр, волонтерів, та мирних жителів мають нести відповідальність усі, не залежно від того з якого боку це відбувається. Формально Олександр Клименко належить до УПЦ МП, хоча я казав отцю Олександру з приводу того, що немає жодного Патріархату, а єдиний Патріархат – Господа нашого Ісуса Христа. Я закликаю до обєднання і примирення церков, і таке ж завдання дав йому. Він його частково виконує – їздить Європою, виконує пісні, проводить благодійні концерти, а кошти від них ідуть в Україну, себто українці допомагають нашій державі. Не сепаратистам чи Московському Патріархату. Такий концерт мав місце і в нашому університеті. Тому мене особливо не цікавить політика, а цікавить творчий аспект нашої співпраці. Вважаю, що Олександр Клименко не та людина яка підтримує сепаратистів чи політику і пропаганду Путіна. Він будує храми, співає українською, у нього позитивна енергетика. З нього треба брати приклад, насправді. Нині є квоти на українську музику – я ставлюся до них позитивно, навіть вважаю що треба їх збільшити. Хоча, в той же час, я не фанатичний націоналіст і вважаю, що «все що занадто, то не здраво». Усе має бути в міру – і ненависть, і любов. Не існує чорного й білого, кожен з нас і ангел і демон, кожен несе і світло і зло. Саме таку думку ми несемо спільно з отцем Олександром через свою творчість.

– А яку музику слухаєте самі? Чи слідкуєте за сучасними виконавцями, й чим імпонує вам хтось з них?

Безперечно, талановитий гурт «KAZKA», також подобаються переможці останніх сезонів «Голосу країни». Я хотів би щоб держава приділила увагу та підтримку цим молодим артистам і не тільки їм, а  й охопила усіх молодих вчених, художників та інших прогресивних діячів культури. Якщо ми подивимося на сучасну російську естраду і культуру, їх акторів і співаків, то там більшість це вихідці з України – вочевидь, у якийсь момент там їм приділили більше уваги, створили якісь кращі умови. Нам треба подбати, аби наші таланти залишались тут, мали усі умови та належну підтримку в Україні.

– Не можу не торкнутись у розмові з вами, як автором відомих пісень, питання авторського права – чи отримуєте якісь роялті від того, що ваші композиції виконують у публічному просторі?

– Як не дивно, першим хто запропонував підписати договір про авторське право був телеканал «112 Україна». На минулий Великдень отець Олександр виконував в його ефірі одну з наших пісень, яка доречі була про АТО – вони надіслали документ звідти, який ми підписали. Потім зателефонував один з керівників каналу, подякував нам за пісню, а я ж не втримався й запитав про гонорар, який вони нам заплатять, а він у відповідь: «100 гривень». То я й відповів: «Передайте пану Медведчуку, що він надзвичайно бідна людина». У слухавці півхвилини сміялися. Я потім зазначив, що я, звісно ж, пожартував, і звісно ж подякував, що вони першими взяли нашу пісню до ефіру, хоч хтось і вважає цей канал суперечливим. У якійсь мірі це так, але в нашому випадку, наче, й ні.

– Підсумовуючи усе вище сказане, як Ви зараз ставитеся до подій в Україні? Чи йдемо ми вірним шляхом станом на сьогоднішній день?

– Я спілкувався з багатьма колегами, студентами, друзями, знайомими, вченими, громадськими діячами й письменниками, і у них подвійне враження від усього цього. Багато законопроектів важливих для нашої держави справді було прийнято, але, водночас, у всіх викликає занепокоєння повернення багатьох одіозних, антиукраїнських діячів до України, які отримують доступ до телеканалів. Злочинці й досі непокарані, є побоювання щодо освіти й науки. Тобто, є певне передчуття небезпеки. Тому я хочу побажати владі мудрості, зваженості і добра, успіхів у всіх  розумних починаннях. Хочу аби вона радилася зі своїм народом, з вченими та економістами. Не хочу аби стався третій Майдан, бо він принесе багато крові. Якщо нарешті влада буде радитися з народом України, і людьми, які до цього зробили чималий внесок у культуру, економіку, освіту України то все буде гаразд. Я владі нашій бажаю розуму, Господньої мудрості, зваженості у прийнятті рішень. Я по житті оптиміст, тому усю свою надію покладаю на народ. Президенти були і змінюються, а от народ живе вічно.

– Над чим працюєте зараз?

– Я зараз пишу  нову книгу духовного плану. Ми з колегами працюємо над виданням, де поєднані дух, матерія, богослов’я, квантова фізика. Звичайно, на перший погляд це не поєднувані речі, але чомусь я люблю писати синтезовані праці, вважаю це своєю місією, адже мої книги спрямовані на любов, прощення і покаяння.

– Дякую вам за цю розмову! Зичу міцного здоров’я, всіх земних гараздів та неодмінного втілення численних особистих, наукових та творчих планів!

Автор публікації

Максим Левченко

Використання будь-яких матеріалів, розміщених на порталі, дозволяється за умови посилання на phdpu.edu.ua. При копіюванні матеріалів порталу для інтернет-видань обов’язковим є пряме та відкрите для пошукових систем гіперпосилання в першому абзаці на цитовану статтю або новину.

ОСТАННІ ПУБЛІКАЦІЇ

У вівторок, 24 листопада 2020 року, відбудеться онлайн засідання ректорату та Вченої ради
23.11.2020
21 листопада – День Гідності та Свободи: ми не маємо права схибити й зрадити ідеалам та вимогам Революції Гідності
21.11.2020
Ректорат від 16.11.2020: про акредитацію освітніх програм, освітній процес з використанням дистанційних технологій навчання та підсумковий тестовий контроль здобувачів випускових курсів ОР «Магістр»
20.11.2020
Перейти до вмісту